Історія

Назва міста походить від старослов’янського слова “град”, “город”. У часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені ровами і валами. На нашу благодатну землю здавна нападало чимало чужинців. Отож люди, аби вберегтися від ворога, навколо своїх поселень влаштовували укріплення, які називали городищами (огорожами). На основі кількох таких городищ і виникло наше місто та закріпилася назва – Городище. Загалом в Україні 19 населених пунктів в одинадцяти областях носять ім’я Городище. Також існує 29 річок із назвою Вільшанка.

Про початок і давню долю нашого Городища нічого невідомо. Існує версія, що місто сформувалося у IX ст, адже, за “Повістю врем’яних літ”, у 1032 році Ярослав Мудрий розпочав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах держави. Якщо так, тоді Городище можна вважати найдревнішим містом Черкащини.

Плинув час, змінювалися племена і народи, удосконалювалися общинні та суспільні відносини. Перша писемна згадка про Городище відноситься до XVI ст. Це запис, як у 1527 році воно було спалене монголо-татарами. Поселення відродилося лише через сотню років, але розвивалося повільно.

Селяни сіяли хліб, вирощували худобу, тримали пасіки, виготовляли барвники для фарбування шкіри. Давали значні прибутки власнику – польському дворянину, гетьману Станіславу Конєцпольському. У 1637 році виникло повстання – місцеві селяни та нереєстрові козаки Павлюка (Павла Бута) билися з польським військом. У 1645 році, за наказом Конецпольського, у Городищі насипали захисні вали та звели дві укріплені вежі. У “Словнику географічному королівства Польського” ця споруда називалася замком. Залишки того валу видно й тепер за районним вузлом зв’язку. Виходячи навіть з сучасних залишків, був він більшим за корсунський, який, щоправда, зберігся краще, бо його охороняють. Коли козаки Богдана Хмельницького перемоги поляків 16 травня 1648 року під Корсунем, то допомогли повсталим городищанам позбулися влади поміщика. З 1649 року Городище стало сотенним містечком Кропивенського полку. У червні 1664 року козаки Івана Сірка розбили під Городищем татарське військо. А струмок, що впадає у Вільшанку з того часу називається Татарка. Про козаків, які заманили ворога у природну пастку, існує кілька варіантів переказів. Того ж року Городищенський замок, яким командував польський полковник Маховецький, витримав облогу 20 тисяч запорожців Івана Сірка. Городище знаходилося в центрі подій народно-визвольної війни 1648–1654 років. Тоді вже було значним містечком. У 1663 році у Городищі проживала одна з доньок Богдана Хмельницького, якийсь час у неї гостював брат Юрко.

Городище було складовою частиною Мошногородищенського маєтку, про який письмово вперше згадується у 1494 році, коли він був пожалуваний черкаському наміснику Климу Олександровичу і потім перейшов до графів Моравських, в роду яких знаходився більше 250 років.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі. У 1741 році в містечку числилося 300 дворів. Люди скаржилися листом Переяславському єпископу, що власники піддають кріпаків тілесним покаранням, відбирають худобу, нав’язують уніатство. У 1768 році городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів. У 1776 році граф Моравський продав маєток князю Любомирському, відомому магнату і власнику усієї тодішньої Смілянщини. Маєток поділявся на дві значні земельні власності – Городищенський і Мошенський ключі. Городищина належала Любомирським.

Після приєднання Правобережної України до Московії, в 1793 році Городище стало волосним центром Черкаського повіту. У 1794 році Городище населяло близько 3700 жителів. Кількість населення зростала за рахунок вихідців із інших сіл, які знаходили тут роботу. Зокрема, працювали на добуванні граніту у місцевому кар’єрі.

Князь Любомирський був завзятим мисливцем, мріяв про великі лісові угіддя, щоб полювати на дикого звіра. Тому невдовзі проміняв князю Григорію Потьомкіну-Таврійському всі тутешні землі на його Стародубські маєтки в Литві. Після смерті Потьомкіна Мошногородищина дісталася його племінникам і племінницям Голіциним та нагуляній дівчинці Олександрі. Свого часу Потьомкін зробив із майбутньою Катериною ІІ дівчинку, яку віддав на виховання своїй сестрі Енгельгардт. Вона дитину згодом удочерила. Дитина з названою матір’ю жила при дворі Катерини IІ, дитинство й дівоцтво провела в маєтку у Білій Церкві. Ця Олександра Енгельгардт вийшла заміж за графа Франциска-Ксаверія Браницького. У 1820 році маєток перейшов у посаг їхній старшій доньці – графині Єлизаветі Браницькій, що вийшла заміж за графа (потім за світлійшого князя і фельдмаршала) Михайла Семеновича Воронцова. Від них маєток дістався їхньому сину, світлійшому князю Семену Воронцову. Власники рідко бували у маєтку, адже постійно жили закордоном. Туди надсилалися кошти, які давав маєток. Потім власницею Городища стала їхня племінниця Катерина Андріївна Балашова.

За іншою версією, Городище спочатку належало таємному раднику графу Северину Осиповичу Потоцькому, який подарував його своїй племінниці Олександрі Василівні Браницькій, а та вже дочці Єлизаветі – дружині графа Михайла Воронцова.

З книги 1852 року “Статистичний опис Київської губернії, виданий таємним радником Іваном Фундуклеєм” дізнаємося, що у Городищі проживало 2155 кріпаків, 35 вільних селян, 295 євреїв.

Відбувалося зародження капіталізму у нашому краї. У 1860 році в Городищі був 1101 двір, проживало близько 7 тисяч жителів. Люди працювали на цегельному і пивомедоварному заводах, на двох млинах, трьох олійницях та інших дрібних підприємствах. Значна частина чоловіків займалися, як і у попередні століття, чумацтвом.

З фоліанту Л.Похилевича “Оповіді про населені місця Київської губернії” вичитуємо, що “Городище – містечко при річці Вільшанці, в 20-ти верстах на південний схід від Корсуня”. Тут проживало жителів обох статей: православних 5493 (48%), євреїв 3000 (26%), розкольників 15 і папистів 66. Налічувалося 2390 ревізійних душ чоловічої статі – так тоді називали платників податків. Поштовий зв’язок з Городищем було налагоджено з 1874 року.

Городище – батьківщина багатьох видатних людей. У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року тут гостював Тарас Григорович Шевченко. Відвідували містечко народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя), поетеса Леся Українка, історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов, автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський, який у 1870–1873 роках жив і працював у сусідньому Млієві. Місцевий терорист-революціонер Устим Жук носився з авантюрною ідеєю виготовляти цукор із тирси. Про актуальність його ідеї в одній зі своїх праць писав В.І.Ленін. Хлопчаком у Городищі гостював Костянтин Паустовський. У 1992 році, коли відзначали 100-ліття письменника, з Москви приїздив його син Вадим. У журналістських справах тут бував і писав про недолугі назви багатьох місцевих вулиць поет Василь Симоненко.

26 липня 2001 року Кабінет міністрів України видав Постанову № 878 “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, куди включили і Городище.

Володимир Чос
(З книги “Городище: велика історія маленького міста”.)



Додати новий коментар

Залишаючи коментар, будь-ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цього матеріалу. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Усі коментарі, що мають нецензурні слова, ворожі, шовіністські або расистські висловлювання, образи будуть видалені. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

You must have JavaScript enabled to use this form.