Микола Петренко: Занедбати таке село – то великий гріх

Мальовниче село Дирдин, що в Городищенському районі, розкинулося в долині на берегах річки Вільшанки, а навколо його оточують гори. Зараз тут живе 1100 жителів, а заснували його ще за кріпаччини брати Дирди — Мартин і Федір. Дирдяни пишаються Павленковим садом (колишній маєток поміщика Якова Павленка, двоюрідного брата видатного українського помолога Левка Платоновича Симиренка). За спогадами старожилів, Павленко вивів такий вид тополі, листя якої пахло м’ятою. Донині залишилися тераси, на яких виводили сорти троянд. Особливо родючими й смачними в Павленка були яблука. Одну з яблунь, викопану разом із плодами, возили навіть у Париж, де за неї було отримано золоту медаль.

Поселення від центру в напрямку сусідньої Хлистунівки називається Дирдин, а людей, що проживають на вулиці Устима Жука, називають церкв’янами. І донині на цій вулиці проживають переважно сім’ї з прізвищем Дирда, в цій частині була збудована у ХVII столітті перша церква великомученика Пантелеймона, котру чумаки перевезли з Калинівки. Другу збудовано на місці старої в 1882 році. В 1978-1979 роках з матеріалів церкви робили тваринницькі ферми.

Дирдяни, як і жителі кожного села Городищини, горді тим, що ці місця пов’язані з іменем великого Кобзаря. Тут щороку готуються до Тарасових березин, днів пам’яті поета, проводять літературно-мистецькі свята. Навесні кілька років тому біля школи з’явилася вишнева алея. Ніжні тендітні деревця дбайливо поливає-виховує дітвора. Знають, її треба виростити, адже посаджена вона до 200-річчя народження Тараса Шевченка.

Микола Петренко головує в селі неповних два роки. Бачив, що в селі багато що треба зробити. Розповідає, що спокійно йти занедбаною вулицею не міг — мав непереборне бажання здійснити власні задуми, зробити, як краще.

— У мене було безліч ідей, але тоді не мав змоги їх втілити, — ділиться думками Микола Вікторович. — Скажу чесно, стати сільським головою було важко, адже я немісцевий, і щоб завоювати довіру жителів села, мені знадобився певний час. Взагалі я родом із Тернопільщини, якийсь час працював у Києві технічним директором на приватному підприємстві, а коли підприємство з іноземними інвестиціями припинило свою діяльність в Україні, переїхав до цього села, придбавши будинок. Думав, поживу трохи, але залишився надовго. І зараз свою домівку бачу саме тут, у Дирдині. Працював спочатку охоронцем на деревообробному підприємстві. Наша сім’я вважалася малозабезпеченою: дружина була в декретній відпустці за третьою дитиною, працював тільки я. Але скажу чесно — на той час я більше часу приділяв сім’ї й дітям. А зараз часу в мене, на жаль, обмаль — все більше затягують турботи про село. Інколи шкодую, що за щоденними клопотами практично не бачу, як підростає найменший син. Від обіцянок — до дій

— Коли балотувався вперше, мене не обрали сільським головою. Але вже за другим разом я практично не сумнівався в перемозі, бо відчував підтримку громади, — продовжує Микола Вікторович. — Виявляли її як прості селяни, так і місцеві підприємці. Саме один із них, власне, й наштовхнув мене на думку балотуватись на цю посаду та розвивати село. Я солідарний з людьми в тому, що селу зараз зміни просто необхідні. Можливо, тому в своїй діяльності й відчуваю підтримку місцевих підприємців — насправді без них я б не зміг так оновити інфраструктуру села. Перед виборами я опинився на роздоріжжі — з одного боку, планував поїхати в Норвегію на нафтові роботи, вже мав на руках усі документи. З іншого — зрозумів, що цього разу громада села мене підтримає й обере головою, залишити село напризволяще не зміг. Тож вирішував недовго і, звичайно ж, залишився в селі. Мав безліч планів і продумував шляхи їх втілення. Багато проектів поки нездійсненні. Але є чим і похвалитися, звичайно, все, що здійснено — заслуга команди однодумців. Зараз маю теплі дружні стосунки з попередньою головою села — звертаюся до неї за порадою в тому чи іншому питанні. Її напрацювання та досвід стають нам у пригоді. Зберіг весь апарат сільської ради, адже це люди, які добре знають свою справу і без порад яких перший час мені було б дуже важко. Задоволений роботою свого колективу та повністю довіряю своїм спеціалістам. За час перебування на посаді сільського голови я зміг втілити в життя більше половини своїх передвиборних обіцянок. Село, навіть найвіддаленіші провулки, повністю освітлені. Особливо це важливо для сільчан у зимовий період — люди рано вранці йдуть на електричку, а пізно ввечері повертаються додому. Зараз дорога для них повністю освітлена. Відеокамери — для безпеки дітей

Під керівництвом Миколи Петренка в Дирдині написали свій проект на конкурс від БФ «Урожай-громаді», щоб отримати грантові 40 тисяч гривень.

— Хочемо встановити відеокамери. Плануємо встановити їх на перехресті біля школи та у центрі села, біля дитячого майданчика, який теж зараз споруджуємо. Під’їздів до нашого села багато, вулицями проходить транзитний транспорт, тому безпека дітей — понад усе. Писали ще грант у німецьку організацію — сподівались за грантові кошти встановити спортмайданчик. На жаль, цей грант нам не дістався, але ми не опустили рук і зараз спортмайданчик робимо власними силами — триває виготовлення проекту будівництва. Взагалі, мені дуже допомогли ті практичні поради стосовно написання проектів на здобуття коштів організацій-донорів, якими ділились тренери на семінарі-практикумі, що був організований за сприяння благодійного фонду «Урожай-громаді». Маємо школу, в якій 83 учні, та ще 35 дошкільнят. Зараз виділили 20 тисяч на ремонт спортзалу в школі, але зробили там окремий вхід, щоб спортзал був доступним для всієї молоді села. Свого часу (до навчання у ВУЗі) мій старший син вів там спортивний гурток, і ми з подивом виявили, що молоді, яка бажає займатися спортом, набагато більше, ніж ми думали. Звичайно ж кожен у селі має власну думку — дехто підтримує наші ініціативи, а дехто категорично проти будь-який новацій. Особисто для мене дуже важливо, щоб молоді люди займались спортом, а не тинялися селом із цигаркою чи пляшкою в руках. Пам’ятаю науку моїх пращурів, які казали, що не дбати про власну родину й оселю, бути байдужим до проблем свого села — то великий гріх. Хотів би, щоб за цим принципом жили всі односельці. Ми захотіли прикрасити в’їзд у село та висадили горіхову алею — втілюємо цю ідею. Дбаємо й про культуру. Дирдинці мають яскраві пісенні традиції. Є свій творчий колектив — «Берегиня пісні». Він ще молодий і не дуже відомий поза межами району, але творчі плани у наших артистів досить амбітні. На прохання пошити сценічні костюми для колективу відгукнувся і наш місцевий бізнесмен. Дирдин має перспективу Особлива гордість села — відроджена церква. Будівельні роботи тут на завершальному етапі, зараз будівельники вже роблять внутрішнє опорядження, готуються встановити підігрів підлоги, аби прихожани не мерзли взимку під час служби. Все це теж коштом місцевих спонсорів, бо сільському бюджету такі роботи, на жаль, не під силу. А торік церкву освятили.

— Дуже тішить той факт, — продовжує сільський голова, — що підприємці, які працюють у нашому селі, на нашій землі, зацікавлені в розвитку інфраструктури села і всіляко нам допомагають. Багато добрих справ зроблено за рахунок соціальних угод. Село має підтримку, а це важливо. Адже сільського бюджету, самі розумієте, вистачає лише на нагальні потреби. Бюджет села сьогодні — трохи більше мільйона гривень.

— А як відобразиться на вашому селі реформа місцевого самоврядування? — запитую в Миколи Вікторовича.

— Стосовно об’єднання тергромад — плануємо об’єднуватись з сусіднім селом Хлистунівкою. Чому не з Городищем? Бо ставимо собі на меті будь-якою ціною зберегти школу. Якщо об’єднаємося з районним центром, такої можливості у нас не буде. Навіть при тому, що зараз багато дітей з села їздять навчатися в школу в Городище (декому туди ближче), сільська школа теж залишається наповненою. Я провів 5 сходок у селі, аби донести людям свою думку стосовно об’єднання тергромад. Рішення приймалося, звісно ж, за результатами опитування громадян та анкетування.

— Якою бачите перспективу села?

— Деяка робота в селі є — деревообробне підприємство, млин. Але звичайно ж, забезпечити всіх людей роботою не можемо. Але за сприяння інвесторів і це можна виправити. А поки що багато молоді виїжджає з села, залишаються переважно люди пенсійного віку. Ще проблема — маємо занедбані «нічийні» обійстя, в яких руйнуються будинки, заростають бур’янами городи. Такі обійстя псують село. І ми зобов’язуємо власників таких дворів утримувати їх в порядку. У нашому селі живуть 18 учасників АТО. Кожному виділили по 2 га землі та грошову допомогу. Також виділили по 2 тисячі гривень сім’ям тих хлопців, які зараз перебувають в зоні АТО. Сільська рада ініціює громадські роботи для селян з метою упорядкування села, але я завжди й працюю поряд із людьми на таких роботах. Зараз ми ввели в штат сільської ради посади людей, які безпосередньо займаються благоустроєм села. До весняних свят ми привели до ладу сільський цвинтар — вирізали непотрібні дерева, зробили дрова та роздали ці дрова малозабезпеченим сім’ям, людям з обмеженими можливостями та сім’ям учасників АТО. На суботники люди виходять неохоче — все ж у свідомості глибоко засіло переконання «моя хата скраю…». Але я впевнений — питання благоустрою має вирішувати саме громада. Тільки тоді в селі буде порядок. Я намагаюсь завжди радитись з громадою, брати до уваги конструктивну критику. Разом з тим намагаюся донести до свідомості людей — ніхто, крім вас самих, не зробить ваше село квітучим і заможним, а для цього потрібно докладати зусиль. Я багато подорожував Україною, й можу запевнити — моє село одне з найкращих і має перспективу. Але хочу зробити його ще кращим. І є заради кого старатися — зараз із захопленням спостерігаю, як росте найменший син — перші кроки, перші слова… Старший син вже навчається у поліцейській академії у Києві, донечка – у місцевій школі. Пишаюся своїми дітьми. Зараз відчуваю, начебто виріс у цьому селі, саме тут моє місце, і саме тут люди довірили мені, тож маю їх не розчарувати. Є в мене мрія. Наше село розкинулось на пагорбах, і місцевість підходить для того, щоб розмістити тут невеличкий гірськолижний курорт. Я вже спілкувався з головою райдержадміністрації, підприємцями. Намагаюся знайти інвестора, який би зацікавився цим питанням, хоча добре розумію, що будівництво й облаштування такого проекту — дуже дороговартісне. Та ми оптимісти!

Спілкувалася Оксана КИРЕЙ, сайт "Про село"



Додати новий коментар

Залишаючи коментар, будь-ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цього матеріалу. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Усі коментарі, що мають нецензурні слова, ворожі, шовіністські або расистські висловлювання, образи будуть видалені. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

You must have JavaScript enabled to use this form.