«Бабин Яр» на околиці Млієва

Проїжджаючи з Городища до Млієва, на початку населеного пункту, зліва від траси, добре видно залізну продовгувату огорожу з обеліском. До його верхньої частини прикріплено дошку з написом: «Братская могила граждан г. Городище и других районов, растреляных немецкими фашистами в 1942 г.». З надпису і дати зрозуміло, що мова йде про мирних громадян. В селі і районі добре знають, що тут були розстріляні євреї. Довідник «Памятники Украинской ССР» дає коротку інформацію, що в цій братській могилі поховано 360 осіб єврейської національності, які були розстріляні фашистами у лютому 1942 року. Проте їхні прізвища невідомі. Отже, це ще одне свідчення Голокосту в Україні. Що ж передувало цій трагедії, які її обставини, чи збереглися свідчення очевидців і чи живі вони нині? Хто були виконавці цієї нелюдської каральної акції? Автор спробував відповісти на ці запитання…

Євреї – не чужинці, а народ України

Єврейська міграція на землі нашого краю відбувалася в декілька етапів ще XVI ст. Історичні джерела вказують на їх присутність на Городищині з XVIII ст. У XIX ст. значна частина євреїв проживала у містечках Городище та Вільшана. Проживали вони і в окремих селах: В’язівку, Петропавлівці, Старосіллі, Хлистунівці, Орловці та ін. Єврейські погроми початку ХХ ст. та планомірна політика радянської влади щодо організованого переселення євреїв на Далекий Схід (до Єврейської автономної області) звичайно зменшили їх кількість. Проте перед війною євреї ще складали помітний відсток в етнічній структурі краю. Значним був і їхній внесок у розвиток торгівлі, сфери послуг, освіти тощо.

Початок Великої Вітчизняної війни став справжньою трагедією для євреїв в Україні. Почата ще в самій Німеччині політика нацистів щодо винищення єврейського народу була поширена на Польшу, а з неї – на СРСР. Окупована Україна повною мірою зазнала Голокосту, на її території було знищено понад 1,5 млн. євреїв. Упродовж 103 тижнів окупації щовівторка і щоп’ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. В багатьох великих і малих містах України був свій «Бабин Яр». Місцями масового розстрілу євреїв на Черкащині є Корсунь-Шевченківський, Тальне, Звенигородка, Умань, Черкаси, селище Єрки та село Бродецьке Катеринопільського району, село Вороне Жашківського району та ін. Є таке місце і на Городищині.

Розправа понад шляхом

У 1942 році керівництво гітлерівської Німеччини прийняло рішення про початок фізичного знищення усіх євреїв в Європі. По усій її території запрацювали «фабрики смерті», концентраційні табори, ще більш активізували свою діяльність айнзацгрупи – мобільні поліційські формування, призначені знищувати «ворогів Рейху». Інколи до таких акцій заручали і місцеву поліцію.

На виконання цього рішення навесні 1942 року фашисти наказали євреям з Городища, Вільшани, навколишніх сіл збиратися для переселення в іншу місцевість, де начебто буде створено національних округ. Людей та їх майно розмістили на вози й колона рушила з Городища до Млієва.

Жителька села Мліїв Галина Олександрівна Артеменко (1926 року народження) згадує: «Того дня всім жителям містечка заборонили виходити на вулицю. Лише з горища чи здалеку, з берегу річки, можна було побачити сумну і тривожну картину: колона з євреями рушила в напрямку до села Мліїв. Був там і мій сусід, вчитель Мілоданов, у якого дружина і донька були євреями. Дівчину звали Соня. І певний час вона переховувалася у нашій хаті».

Про подальші події нам відомо із спогадів, уродження с. Мліїв, доктора біологічних наук Михайла Лаврентійовича Кравченка (1925-2006), які він опублікував у Рівному у 1994 році: «Поблизу колгоспного двору над шляхом була підготовлена траншея метрів п’ятдесят довжиною. Місцевому населенню, яке тут працювало, пояснили, що тут будуть навчання, стрілянина по рухомим мішеням. З протилежної сторони розчистили посадку, встановили два станкових кулемети «Максим», пристрілялися. Коли обоз з євреями наблизився до колгоспної садиби, візки завернули в двір. Людей вишикували на шосе в колону і повели нічого не пояснюючи. Через п’ятдесят метрів вони побачили траншею. Піднялася паніка. Вдарили кулемети. Кожна п’ята куля була розривна. Почали розбігатися хто куди, але попереду їх зустрічали автоматники. Кинулися під гору, тільки туди був вільний шлях… Але й там діставали кулемети».

Свідком трагедії була жителька Млієва Олена Дмитрівна Розумна (1926 р.н.). Вона згадує: «В той день я збиралася до баби Явдохи. Ішла берегом. Раптом почула постріли. Ближче не підходила, злякалася. Проте здалеку бачила, як декілька осіб намагалися втекти через Дядюрину гору. Один добіг вже до вершини, але кулеметна черга скосила його в останній момент».

Хай пам'ять не згасне…

Ще одним опублікованим свідченням про цю трагедію є документально-публіцистичний нарис журналіста Анатолія Сауха «Перевертень» у збірнику «Каратель живёт в Клифтоне (о фашистских приспешниках укрывающихся в США)» (Москва, 1985). Автор вказує дату події та одного з виконавців розправи: «Ввечері 4 квітня 1942 року більше 300 осіб – старих, жінок, дітей – зігнали з усієї округи, наказавши взяти із собою все саме цінне. Цих нещасних запевнили, що їх відправлять в іншу зону. 5 квітня на світанку колона приречених людей почала рухатися з Городища в напрямку до Млієва. Колону з усіх боків оточували озброєні поліцаї. А попереду йшли гестапівці і Жук. Він добре знав, куди ведуть людей, серед яких половина – діти. Ще ввечері під його керівництвом за селом вдовж шляху було вирито протитанковий рів… Раптово Жук різко махнув рукою і відскочив в бік. Вслід за ним і конвоїри. Із-за кущів по натовпу застрочили завчасно замасковані кулемети. Довго вони поливали смертоносним вогнем, поки зовсім не стихли крики, стогін і плач. Поліцаї на чолі з Жуком з гвинтівок добивали тих хто подавав хоч якісь ознаки життя. Потім рів довжиною 43 і завширшки 4 метри заповнили тілами вбитих».

Хто ж він цей зрадник і кат? Мова йде про уродженця с. Дирдин Миколу Жука. До війни він певний час працював на Городищинському цукровому заводі, а звільнившись довго не мав постійного місця роботи. Відразу ж, коли прийшли німці, запропонував їм свої послуги. Гітлерівці йому повірили і призначили заступником начальника районної поліції. Багато горя і страждань приніс Микола Жук односельцям, але вінцем його злочинної діяльності стала участь у знищенні єврейського населення. Миколі Жуку вдалося уникнути розплати. Він утік з німцями, а після війни проживав у США.

Свідком трагедії був і житель села Мліїв Іван Романович Клименко (1934 р.н.). Він був ще дитиною, але пам’ятає, як звозили євреїв, бачив розстріл і те, як один з них тікав, але був вбитий на самій горі. Хлопець підійшов занадто близько, за що й був покараний. Один з поліцаїв вдарив його шомполом і прогнав геть. А на спині на все життя залишився шрам. Іван Клименко чув розповіді, що одному з євреїв все ж вдалося врятуватися. Після війни він приїздив із ріднею, зробив огорожу та доглядав за могилою. Після його смерті такі відвідини припинилися, а сама братська могила нині на утриманні сільської ради.

Залізнобетонний обеліск на прямокутному постаменті був встановлений тут ще у 1945 році. Мліївчани старанно доглядають за братською могилою і бережуть пам’ять про невинно вбитих співвітчизників. Адже Голокост – це не лише трагедія євреїв, а й усього людства.

Микола Щербина
2013-01-27



Додати новий коментар

Залишаючи коментар, будь-ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цього матеріалу. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Усі коментарі, що мають нецензурні слова, ворожі, шовіністські або расистські висловлювання, образи будуть видалені. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

You must have JavaScript enabled to use this form.