Євдокія

ЄВДОКІЯ
Запах ладану, чорна труна, монотонний речитатив батюшки, що читав молитви, в деяких місцях переходячи на спів, і тоді три немолоді жінки з півчої допомагали йому. Похорон - сумна подія. Родичі, здебільшого похилого віку - спокійні, на їх лицях тінь печалі була присутня, але якась життєва філософія і розуміння того, що ми тут тільки гості, не дозволяла плакати навзрид. За свій довгий вік вони уже багатьох похоронили - близьких і далеких. А зараз стояли біля труни і поглядом прощалися з покійницею.
Баба Дуся, так ми її називали, пройшла свій земний шлях. Вісімдесят шість років – вік не такий уже й довгий, та для покійниці він був достатній, щоб зачерпнути повні пригорщі горя і відчути короткі миті людського щастя. Хоча інколи здається, що у того покоління були зовсім інші критерії вимірів щастя й нещастя. Адже жила в часи революції, безвладдя, голоду, репресій, а потім знову війна, яку молода вдова пережила з малими дітьми, а не встигла оговтатись від воєнного лихоліття, як взяв за горло голод сорок сьомого. По життєвій дорозі моєї бабусі можна вчити печальну історію пореволюційної України.
Батюшка на совість виконав похоронний сценарій. Попрощалися з покійницею в хаті, чоловіки, перев’язані вище ліктя білими хустками, винесли труну у двір, поставили на дві табуретки. Знову коротке прощання, труну обережно підняли і понесли з двору у відкриті ворота, наступаючи на простелений прямо на землю рушник, а потім підняли ще вище і поставили на дерев'яний кузов автомобіля. Біля бабусі в домовині схилили на борт вінки і поклали квіти. Старенький ГАЗ – 51 завівся, плюнув димом і потихеньку поїхав на сільський цвинтар – попереду автомобіля люди несли кілька вінків, а невеличка група чоловіків і жінок з квітами в руках замикала сумну процесію. Хтось з близьких родичів позакривав двері в хаті, а на вхідні почепили замок. Така традиція – після виносу тіла треба закрити всі двері.
Моя мама готувалася до похорону, бо бабуся, ще за тиждень до смерті, перестала їсти, стала слабкою і якось швидко втратила сили. Лежала мовчки, дивилася в стелю і тільки один раз обізвалася: «Маріє, це вже все, віджила я своє». Мама їй казала, що все буде добре, не перший раз хворієте, а бабуся мовчала. Чи не хотіла відповідати, чи не було сили на це. Отак без стогону і слів пішла вона до Бога.
Родичі і сусіди, повернувшись з цвинтаря, помили руки і сіли за столи, поставлені посеред двору, трішки пізніше до них приєдналися й копачі, вони затрималася, бо закидали яму. Коливо, капуста, смажена риба і ще щось... Дев'яності роки, грошей нікому не платили, навіть пенсію не завжди вчасно мамі приносили, але поминальний обід не був гіршим, ніж в інших. До нехитрого поминального меню додавався самогон, а куди ж без нього. Випили обрядові три чарки міцного, виробленого з цукру і майже без специфічного запаху, домашнього напою, але ніхто не вставав з-за столу, ніхто нікуди не поспішав, зав’язалася некваплива розмова. Сидів і я, слухав і слухав...
У бабусі Дусі була велика родина – чотири сестри: Варка, Ніна, Наталка, Марія і брат Олексій. Фронтовик, на свята завжди одягав піджак з орденами, таким я його і запам'ятав. Моя бабуся була старшою серед них, а в останню путь прийшли провести лише Наталка і Марія, бо тільки вони тоді ще були живі. До речі, Наталка дожила до дев'яносто восьми років, а Марія до дев'яносто трьох. Толерантність, мудрість чи може ще якісь чинники не дозволяли їм розповідати навіть родичам те, що вони знали одна про одну, а в такий день уже можна. Вони мене завжди дивували своєю терплячістю, добротою і гостротою розуму, хоча були майже неосвічені, бо коли і де їм було вчитися. Бабуся Дуся останні двадцять років не читала навіть газет, слабкий зір, а якщо траплялися великі літери, вона казала, що забулася, як вони звуться і пишуться. Але це не заважало їй знати всі дати, імена, прізвища родичів та знайомих, і такими були всі її сестри. Наталка, маючи уже без двох років сто, називала імена моїх дітей і мого брата, знала коли вони народилися, такою ж була і Марія. Так уже трапилося, що в день похорону бабусі я дізнався про неї багато незнаного досі, сестри розповідали, а ми за столами сиділи і слухали.
Доля – вона незгідних волоче у тільки їй відомому напрямку, а покірні самі ідуть, куди вона вказує. Дуся змолоду була красивою, кавалерів – хоч греблю гати, а ні ж, закохалася в одруженого. Антін - високий, широкоплечий, відповідав дівчині взаємністю, але ж у нього дружина, а роль коханки гарну і вже на виданні дівчину не задовольняла, та і не той був час, це зараз на моральні аспекти ніхто не звертає уваги. Дуся рішуче припинила ніби випадкові зустрічі. Час ішов, з Антоном більше не бачилася, її засватав парубок, призначили дату весілля. Великий сільський двір був заставлений весільними столами, уже сиділи гості в очікуванні перших тостів і побажань. І тут несподівано біля воріт на конях загарцювали кілька вершників, а один з них (це був Антін) проскакав прямо поміж столами, перехилившись з сідла підхопив наречену, хтось з гостей спробував, було, вхопитися за збрую, зчинилася бійка, але було пізно, тільки курява знялася з-під копит.. Вже розлучений з першою дружиною, Антін з друзями забрав з весілля молоду і повіз створювати нову родину. Отаким був мій дід – запальним, різким у словах і діях. Може б краще склалася його доля в подальшому, якби не ці риси характеру.
Мої дід і бабуся народили двох діток: син Микола (мій батько) і донька Раїса. Жили в будинку на два входи, дві родини. Коли почалася війна з Фінляндією, сусіда через стіну призвали в армію, а через декілька місяців він повернувся без ноги. Дідусь працював на залізниці, у нього була "броня". Що думала сусідка, коли писала донос про те, що сусід Антін ховається від призову, а може там було щось іще написано, цього ніхто не знає. А далі все за класичною схемою того часу. Ніч, стук у вікно, який розбудив дітей, і діда повезли в міліцейську дільницю. Через свій гарячий характер він, мабуть, щось не те і не так казав, доводячи свою правоту, відомо було тільки те, що конфлікт в стінах міліції відбувся. Додому він не повернувся, в жодних архівах прізвище і ім'я не згадується. Не так давно розмовляв з одним у минулому керівником районної міліції, він казав, що хотіли на території міліції збудувати якесь господарче приміщення, почали копати траншею під фундамент і відразу наткнулися на кістки і людські черепи з характерними отворами від куль. Людські останки поклали назад в котлован і присипали, на цьому будівництво й закінчилося. Відкривати щодо цієї знахідки кримінальну справу, розслідувати її згідно закону - дорога в нікуди, простіше зробити вигляд, що не бачили. Мабуть, десь там у тому дворі міліції і мій дід Антін Федорович.
Тільки на початку шістдесятих років минулого століття роз'їхалися сусіди з-під одного даху. Побудували окремі будинки, і знову поряд, а стару хату розвалили. Нашу хату будував уже мій батько Микола, а безногий сусід побудував собі, отак і прожили дві родини весь свій вік поряд – то через стіну, то через межу. Про гріх між ними знає один Бог. Я запам'ятав, хоч був ще зовсім маленьким, ту родину – і діда без ноги, і стареньку, зовсім сиву його дружину. На момент смерті бабусі Дусі їх давно не було уже серед живих.
Під час війни, до моєї бабусі з двома дітками, комендатура підселила двох німецьких офіцерів-інтендантів. Весь день вони були на службі і тільки пізно увечері поверталися. І, як правило, не з порожніми руками, а приносили масло, хліб, шоколад і не тільки. Пригощали дітей і тоді ще молоду мою бабусю. Дід Антін засадив свою половину двору яблунями і грушами, опікувався деревцями поливав їх, підв’язував тонкі і слабкі пагони. Інколи німці брали відро і поливали дерева, а ще бавилися з дітьми, мабуть, десь там в Німеччині також залишилися їхні діти... Любов до саду передалася від діда Антіна й до мого батька, бо і в нас після батька, який ще в молодому віці помер, залишився чудовий сад, на одному стовбурі по два різних сорти яблук, які плодоносять по сьогоднішній день, але яблука збирає не наша родина, там уже живуть інші люди.
На початку лютого 1944 року, пізно увечері повернулися зі служби німці, якісь стурбовані, щось по-свойому голосно обговорювали, провізії принесли набагато більше, ніж приносили раніше. Сказали бабусі, щоб вона на ранок, разом з дітьми йшла з містечка, бо їхня частина відходить, а натомість для зачистки зайде СС і краще щоб її і дітей тут не було. Віддали їй великий пакунок з їжею. Чому бабуся не пішла з хати в той день ніхто за столом не сказав. Як би там не було, а містечко німці здали без бою і військ СС також не було. Першим до містечка зайшов кавалерійський полк і знову підселили до Дусі військових, тепер уже наших. На вечір вони організували святковий стіл і все б нічого, якби не витрусили все, що було їстівне в хаті. Однією чи трьома чарками не обійшлося, а потім в п'яному угарі кавалеристи понівечили сад діда Антіна, демонструючи один одному уміння рубати шаблями тонкі і товщі гілки. Я довго думав, писати про цей епізод чи ні, але ж це правда, розказана тими людьми, яких поважаю і довіряю їхнім словам.
У кожного свій хрест і його треба нести. Бог не дає важчого за те, що зможеш понести... Бабуся виховала двох дітей. Оженила сина і видала заміж доньку. Скільки себе пам’ятаю, баба Дуся жила з нами. Мама завжди на роботі, треба ставити на ноги двох синів, батько помер, як я був у першому класі, тож мною і старшим братом опікувалася бабуся. Мама з п'ятнадцяти років ходила взимку і влітку, вдень і вночі, бо робота позмінна, аж за сім кілометрів пішки працювати в цукрокомбінат. А потім познайомилася з моїм батьком, одружилися, будували хату, мене з пологового будинку занесли в нову домівку. Уже мама розповідала, як вони будували хату, але то окрема історія, особливо буде цікаво тим, хто каже, що при тій владі так гарно жилося. Ми з братом виросли, одружилися – у мене донька Антоніна і син, якого назвали в честь прадіда Антоном. Бабуся Дуся попросила, щоб показали правнука, ми з дружиною приїхали, розповили хлопця, який ще лежав впоперек ліжка, він відчувши свободу, радісно замахав ніжками. Прабабуся низько нахилилася, щоб роздивитися правнука і отримала ніжкою по обличчю, позбувшись таким чином останнього зуба …Бабуся сміялася, зуб давно хитався, а тут правнук постарався…
У Європі зараз модно складати геральдичне дерево родини, колись і я намагався. Стовбур вимальовується чітко, а далі відрубані товсті гілки і тоненькі гілочки - з листям і цвітом. Репресії, висилка в Сибір, голодомори, а ще друга світова забрала багатьох з нашої родини. Може тому ми і зараз не можемо видряпатися з цієї складної ситуації, бо винищили саме плодовите гілля по всій Україні. Я торкнувся тільки долі однієї людини і то не все написав, подібних історій немало в кожній родині. Дуже жалкую, що не розпитав у бабусі чи у її сестер усе про той складний період історії, а тепер уже ніхто і не розкаже...
Швидко біжить час, вже і я тричі дід. Інколи задумуюся, чи витримало б наше покоління те, що на своїх плечах несли наші дідусі і бабусі, та і батькам дісталося немало. Мені здається, що наше покоління слабкіше, воно не має того стержня, який тримає і не дає опускати руки при будь-яких життєвих негараздах. Ми зараз бідкаємося, що те не так, те не таке і хочемо все, і відразу… З одного боку ніби і правильно, бо життя одне і швидкоплинне. Це ворони живуть триста років, а у котів кажуть, дев'ять життів. Нам Бог дає одне і не таке воно вже й довге. Тому треба ловити миті, шукати позитив, цінувати кожну хвилину життя і частіше згадувати тих, кому було набагато важче, ніж нам зараз.

2019



Додати новий коментар

Залишаючи коментар, будь-ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цього матеріалу. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Усі коментарі, що мають нецензурні слова, ворожі, шовіністські або расистські висловлювання, образи будуть видалені. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

You must have JavaScript enabled to use this form.