Оттакої… (сон в зимову ніч)

Нещодавно повернувшись з містечка додому, дещо стомився, бо роки беруть своє, а автобус на Набоків уже давно не ходить. От і приліг спочити навіть не повечерявши. Спочатку я задрімав, потім міцно заснув. Аж тут мене будить сусідський хлопець, батьки якого переїхали із Донбасу, бо там закрилася шахта і немає жодної роботи. Ось і придбали вони за копійки стареньку хату біля церкви, щоб була земля-годувальниця.
– Діду, діду, вставайте, бо горить наша церква!
А я ж розумію, що коли загорілася церква, то запалають і наші хати, які знаходяться поряд. Тож кричу йому:
– Дзвони пожежникам!
– Еге, подзвониш – телефони не працюють ні у вас, ні у нас!
А я йому:
– То біжи і починай гасити!
А він мені:
– Сам не піду, бо міліція потім скаже, що я обікрав церкву, а потім підпалив, щоб сліди замести. Ходімо разом!
А я спросоння не можу знайти ні штанів, ні черевиків. Щось натягнув на себе, а в сінях уступив у якісь старі валянки без підошов.
Ухопивши якесь відро, біжу з ним до церкви. Дивлюся – ворота відкриті навстіж, відкриті і вхідні двері, а по підлозі коридору по товстелезних дошках язички полум'я, як ото горить стерня. Я до пожежного водоймища, черпаю, черпаю, а вода не набирається. Відро ж виявилося без дна! (І де воно взялося у моїй господі?) Скидаю куртку і намагаюся нею збити язики полум'я. Але дошки вже так вигоріли, що з них стирчать лише квадратні цвяхи. Бачу, що мені не під силу погасити пожежу, тож вирішую врятувати ікону Божої Матері та ікону Миколи Чудотворця, бо наша церква Миколаївська. Ступивши на розжарені дошки, відчув як запахло смаленими п'ятами, адже валянки були драні! Проте болю не відчув і пішов далі.
Та коли відчинив двері у середину церкви, то побачив, що всі ікони та вівтар покриті величезним покривалом, ніби хтось зібрався робити якийсь ремонт. Шукаю я ікони, а їх не виявилося на своїх місцях!
Дивлюся – з лівого боку, де стоять довгі лави на яких сидять хворі та престарілі прихожани, все заставлено якимись красивими картонними коробками з іноземними написами. Вирішую, що це якісь дарунки від синів колишнього батюшки, які нині проживають в Америці. Берусь винести ці дарунки через північний запасний вихід. Та ось важкий засув, який уже багато років не відкривався, не піддається. Великими зусиллями я зрушив його і відчинив важкі дубові двері. А на порозі стовбичить мій недоладний сусід-випивоха і вручає мені величезний, блискучий роликовий підшипник. Я йому кажу:
– Навіщо він мені?
А той мені:
– Ви людина ділова і ця дорогоцінна річ вам знадобиться.
Пхає підшипник мені в руки, я його не втримую, він падає на землю і котиться до ніг гурту солдатських вдів та пенсіонерок, які зібралися біля північної сторони і щось жваво обговорюють. Я до них:
– Що ж ви стоїте і боретеся з лихом?
Одна з них відповідає:
– Я Плащаницю забрала, а все інше наживне.
Тут я на неї накинувся:
– Як же ти посміла зайти у вівтар, куди жінкам входити категорично заборонено!
Тут інша заступилася за неї:
– Ну чого ти лаєшся! Вона ж зробила добре діло! Ти ось дивися, що дзвони лежать на землі і їх чекає така ж доля, як і того первинного трипудового дзвона!
Тому дзвонові було понад два століття. Він служив ще прихожанам Буди, а потім був там придбаний жителями Набокова разом із церквою. Дзвін був настільки голосним, що його чули не лише в сусідньому селі Завадівка, а навіть за 13 кілометрів у Деренківці! Дзвін стільки років кликав прихожан до вечірні, проводжав в останню дорогу небіжчиків, співав на ”Достойно”. А в часи безбожні кликав людей із колгоспного двору на обід та сповіщав про пожежі. І ось тепер цю безцінну реліквію вкрали доморощені набоківські металісти і здали на металобрухт. І руки їм не покорчило!
Озирнувся я ліворуч і побачив, як біля своєї могили стояли, підтримуючи один одного, покалічені червоноармійці, які визволяли наше село. І не встиг я їм сказати що треба пожежу гасити, як один із них випередив мене:
– Ну що ти нам дорікаєш? Ти що – не розумієш, що ми мертві? Іди шукати допомогу на протилежну сторону храму, де зібралося все церковне керівництво.
Підбігаю до цієї групи чоловіків, де стоять дяк та піддячі, церковний староста і пономар. Осторонь стоїть кремезний дід Михайло Кузьмович, який недолюблював цих людей, вважав їх паразитами на тілі громади. Він багато років доглядав за цвинтарем, бо побувавши в австрійському полоні, бачив, як там шанують своїх предків. Тож добровільно багато років служив громаді.
Тож я звертаюся до цих чоловіків:
– Чому ви стоїте байдуже, адже гине ваша годувальниця, гине окраса села!
Однак вони не звертають на мене жодної уваги, а тихенько розмірковують, куди впадуть чавунні хрести, які прикрашають куполи. Та ось дивина – усі вони без облич! Замість них лише білі овали! А на головах – янгольські маночки. То я їх усіх упізнаю по смушевим шапкам, по кожухах і свитках.
Коли це чую голос свого тестя, священика цієї церкви Івана Васильовича Кравченка, який багато років служив прихожанам і коли закрили церкву, радів, як маленька дитина, коли його таємно кликали похрестити дитину, повінчати молодих або відспівати померлих. Та ось сільські активісти довели його до інсульту. Заходилися тероризувати його, щоб підписався на позику як мінімум на 1000 рублів, тицяючи йому під ніс фальшиву відомість, де нібито солдатська вдова із п'ятьма дітьми підписалась на 500 рублів. Мовляв, а ти не можеш підписатися на тисячу. Він пояснював, що таких грошей немає, так як ніде заробити. Є лише стежка до хати. Та йому казали не прибіднюватися, мовляв, тобі ж Бог дає, а ти не хочеш підтримати державу… Ось і довели його до недуги. Він стоїть за двома рядами гробів, бо ходить же не може. Він звертається до мене:
– Сину, ну що ти умовляєш тих байдужих людей, адже вона їм потрібна була лише коли годувала. Ти звертайся до тих, які в тебе позаду.
Озираюся – і бачу як до церкви суне армія, море піонерії у білих сорочечках та червоних галстуках. Їх так багато, що важко пропхатися у церковні ворота, тому повалили огорожу. Я до них:
– Зупиніться, бо згорите у полум'ї, як метелики!
А цей натовп молоді гуде, як бджолиний рій. І хоч передні ніби й зупинилися, так задні напирають і несуть і мене у той вогонь. І тут я зібрався з останніми силами і кричу:
– Зупиніться!
Та й упав із лежанки на якій спав. Чую – дружина каже:
– Ти чого кричиш, ніби на пожежу? Вставай поратися…
Оттакої! І треба ж було приверзтися. Та ось обпечена нога ще боліла тижнів з три.

Дмитро Пожар,
ветеран праці, с. Набоків.



Додати новий коментар

Залишаючи коментар, будь-ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цього матеріалу. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Усі коментарі, що мають нецензурні слова, ворожі, шовіністські або расистські висловлювання, образи будуть видалені. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

You must have JavaScript enabled to use this form.