Історія від Володимира Чоса

ЗображенняЧос Володимир Григорович, народився 28 червня 1971 року. Живе у м.Городище Черкаської області. Працює заввідділом районної газети «Вісник Городищини» та власним кореспондентом обласної газети «Нова Доба», публікується у всеукраїнських виданнях. Автор книг: «Реальна власність» (2000), «Історія християнства в Україні» (2007, 2013), «Городище: велика історія маленького міста» (2011), «Городищина козацька» (2011), «Храм Спаса-Преображення м. Городище» (2012), «Казки для дорослих» (2013), «Зорі над Вільшанкою» (2013), «Георгій Береговий – космічний син України» (2014), «Мліїв – село козацької слави» (2015), «Мої прекрасні земляки» (2016), «Петропавлівка від минулого до сьогодення» (2016), «Орловець – історія і люди» (2016). Лауреат премії ім.С.С.Гулака-Артемовського та премії ім.П.П.Чубинського. Почесний громадянин м.Городище. Член Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України. Попередні публікації

Звенигородка – місто на перетині трьох доріг

«Звенигородка знаходиться в центрі свого повіту на перехресті трьох поштових доріг – на Таращу, Умань і Новомиргород. Від Києва 187 верст. Розташована при річці Гнилий Тікич, при впаданні двох струмків – Звенигородки та Погибної. За три версти від міста біля села Гузівки є конусоподібна гора, названа Звенигорою, висотою 65 сажнів й окружністю до 130. Кажуть, що ця гора насипана людськими руками. Із трьох боків вона оточена болотом, а уздовж схилів зроблений штучний в’їзд на неї. Вершина вкрита цегельним сміттям, між яким трапляються уламки кам’яних плит.

Жашків – в переказах і документах

Видатний дослідник минулого Лаврентій Похилевич (1816-1893) навіть звичайну історичну довідку умів подавати у майже поетичній формі. Ось як у книзі «Розповіді про населені місця Київської губернії» (1864 рік) він описував Жашків: «Жашків – містечко на правому березі струмка Торчі. Ліворуч лежить село Городище із залишками древніх валів. Прикметно, що в глибокій древності Городище було містом, а Жашків його передмістям. Нині в Жашкові православних християн 1533, євреїв – 556, римокатоликів – 52. У Жашкові не помітно жодних залишків старовини.

Драбів – камінь спотикання у шведсько-московській війні

Лівобережжя – територія особлива, з унікальним історичним досвідом. Коли тут панувала Реч Посполита, там – Московщина. Коли у ХІХ столітті більша частина сучасної Черкащини входила до складу Київської губернії, то лівобережжя входило до складу губернії Полтавської. Території розвивалися дещо по іншому. Що не кажіть, а розділ по Дніпру – справа серйозна. Якщо хочемо щось дослідити з історії лівобережних населених пунктів, доводиться користуватися зовсім іншими книгами, ніж для правобережжя.

Кохана Вільшана

Зі свідчень про минуле окремих населених пунктів пишеться велика історія країни. Як частинки яскравої мозаїки, вони створюють велику і різнопланову композицію. Тому знати історію свого рідного краю (села чи селища) – надзвичайно важливо.

Марилька із Млієва

Найвидатнішим українським історичним романом ХІХ століття є книга Михайла Старицького «Перед бурею», який складає першу частину трилогії про Богдана Хмельницького. У книзі відображені події, що передували подіям великої Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років. На широкому тлі епохи автор колоритно відображає побут шляхти, селян та козаків, приготування запорожців, їхній морський похід до берегів султанської Туреччини. Французький письменник Олександр Дюма говорив, що для нього історичний факт – лише цвях, на яку він вішає свою власну картину.

Золотоноша починалася з Глинища

У документах Золотоноша уперше згадується близько 1570 року. І то назва спочатку була Глинища. Потім почали писати Золотонна. І лише згодом назва красиво відшліфувалася на Золотоношу. Із 1616 року вважалася містечком. За польських князів Вишневецьких на острові був побудований укріплений замок, куди надходили податки з їхніх великих маєтностей. Від того золота, що сюди приносили, і виникла назва Золотоноша. Під час гетьманщини Золотоноша стала сотенним містечком Переяславського полку. У 1781 році визначена повітовим містом Київського намісництва, з якого перейшла у Полтавську губернію.

Спогад про Івана Ле

Багато жителів району та й загалом Черкащини добре пам’ятають українського радянського письменника Івана Ле (1895-1978). Зустрічалися з ним у повсякденному житті, знають, яким він був у побуті. Родом Іван Ле (справжнє прізвище Мойся) був із села Мойсинці Золотоніського повіту, Коли вже став відомим літератором, свій другий шлюб у 1931 році узяв із городищенською дівчиною Іриною Павленко. Тоді у Городищі відбулася творча зустріч столичних письменників із місцевими жителями. Дорогих гостей, серед яких був і Іван Ле, вітали концертом.

Шпола – від гречкосіїв до промисловців

Вперше Шпола згадується в документах 1594 року. У другій половині XVII століття Шпола була зруйнована татаро-турецькими військами і в друге відродилося на початку XVIII століття. Як село Звенигородського староства Речі Посполитої згадується в XVIII столітті. У 1768 році жителі Шполи та її околиць під проводом Степана Главацького та Савки Плиханенка брали активну участь у Коліївщині.

Тальне – тут уміли торгувати!

У книзі «Розповіді про населені місця Київської губернії» Лаврентій Похилевич пише, що Тальне – «Містечко розташоване при Гірському Тікичі, на поєднанні багатьох доріг для переправи через річку». Щодо походження назви населеного пункту, то слово «Таль» у древніх літописців означає «заручник». Відтак виходить, що назви Тальне, Тальянка – древньослов’янські, названі так ще у сиву давнину. Тальне вперше згадується в документах під 1664 роком. За іншими даними, під 1609 роком, коли це поселення придбав Калиновський. Із 1725 років належало Оранським, Калиновським, Потоцьким.

Корсунь був містом-фортецею

Вважається, що Корсунь, серед інших міст, був заснований ще великим князем Ярославом. У 1195 році Корсунь уже вважався одним із значних прикордонних міст і князі сперечалися за право володіти ним. Проте у XIII-XV століттях Корсунь розділив сумну долю багатьох поселень нашого краю – він був спустошений і тривалий час залишався безлюдним. Письмових згадок про місто не знаходимо до 1580 року, аж коли король Баторій дав Корсуню значні привілеї, щоб його заселити і зміцнити. Ці привілеї випросили князі Вишневецькі – один Київський посадник, інший – староста Черкаський і Канівський.